Потім, колись, згадувати зі сміхом.
Говорити – сталося саме так, бо
над усім розгорталося вітрило вірша.
Було воно пружним, було надійним,
йому вірилося, воно рятувало.
Що, власне, тоді відбулося?
Я просто хотів, аби ти слухала.
Просто хотів пояснити надто багато.
Хотів пояснити річ, яку, здавалося,
зрозумів минулої осені.
Нічим не виправдана
віра людей мови у те, що все можна назвати,
всьому є своя назва.
Хоча насправді як можна назвати ніч?
Як можна назвати небо?
Що я тобі тоді читав?
Друга дуїнянська Рільке, як словник
розгублених, але впертих. Як можливість
показати на прикладі ангелів та бісів
механізм народження любові, структуру
її появи, логіку її постання в повітрі.
Щоби потім сміятись і згадувати,
пам’ятаєш, — говорити, — дивне й таке доречне
звучання другої дуїнянської, якого вистачило,
аби ти залишилась, аби повірила,
аби не сумнівалась?
Хімія дотиків, не пояснена поетами.
Дотик до шкіри, ніби дотик до прапора –
відвага сповнює тих, хто не боїться зіткнутися з перепоною,
відвага й покора, оскільки нічого не пояснено,
нічого не зрозуміло, але є зерна закоханості,
й вони проростають крізь обладунки.
Смілива спроба – взяти поезію як універсальну
мову, як систему оповіщень для тих, хто
пробує називати повітря повітрям і дихання диханням.
Поезія як спів у будинку, який горить.
Навіть якщо ми не здатні зупинити вогонь –
вогонь також не здатен зупинити нас.
І ангели Рільке – нічні пасажири,
сповнені сумнівів і сум’яття –
обіймаються ніжно, перш ніж назавжди
рушити в подорож,
і доки звучить ця елегія – я знаю – ти не підеш,
ти будеш зі мною,
і нічого не станеться,
нічого не надламається
в цьому світі.
Ми ж не можемо знати, що залишиться з цієї пори,
що ми побачимо, озираючись згодом,
що для нас буде важливим.
Але поки що смерті так багато,
так невиправно багато,
і ми змагаємося в цьому дивному занятті –
співати до темряви, співати до глибини,
вірити в те, що внутрішня побудова вірша,
мов побудова стебла, дає нам право й далі
говорити про світ, як про місце надії,
коли складність простого, прозорість тьмяного
сприймаються нами як прояв доцільності,
як виправдання гніву,
як пояснення відчаю,
як передумова любові.
І нічого не заперечиш потому.
Нічого не скажеш.
Мова, наче ріка – сама собою наповнюється,
сама на себе не схожа.