Сашко Ушкалов про футбол

Коли трохи відшуміло, я нарешті теж скажу за наш український футбол.
До 25 років я жив у Харкові, але на свій перший міжнародний матч, як не дивно, потрапив не там. Діло було в селі Краснопілля, у Сумській області. Там нема й 10 тисяч населення, але місцева команда «Явір» свого часу міцно рубалася в першій лізі. Навіть двічі до 1/8 фіналу Кубку України виходила. Так от. Був день Незалежності. Рік, певно, 95-й чи 96-й, точно не пригадую. І в цей день «Явір» на своєму стадіончику в товарняку приймав білгородський «Салют». Стадіон у Краснопіллі колоритний. За одним парканом кладовище, за другим випасали кіз і корів, на шиях яких подзенькували дзвоники. Я уявлення не маю, хто тоді тренував «Явір», але в свої 12 років чітко запам’ятав фразу, що пролунала з їхньої лавки перед матчем — давайте, мужики, ви…бемо їх, сьогодні на полі можна всьо… І знаєте, що? Гра закінчилася з рахунком 8–0 на користь наших. На стадіоні було 2 тисячі народу. І перед кожним голом, перед тим, як трибуни вибухали, западала така напружена тиша, що було чути тільки дзвоники худоби, яка випасалася неподалік. Тепер, коли мені 33, я розумію, що це були не дзвоники, що це подзенькували яйця явірчан… Слухайте, може, тут в стрічці є пацани, що були на матчах наших у Франції? Готовий забитися, ви ж там ніякого дзенькоту не чули, ну правда ж?