Сергій Жадан — Потім, колись, згадувати зі сміхом (2023) вірш

Потім, колись, згадувати зі сміхом.

Говорити – сталося саме так, бо

над усім розгорталося вітрило вірша.

Було воно пружним, було надійним,

йому вірилося, воно рятувало.

Що, власне, тоді відбулося?

Я просто хотів, аби ти слухала.

Просто хотів пояснити надто багато.

Хотів пояснити річ, яку, здавалося,

зрозумів минулої осені.

Нічим не виправдана

віра людей мови у те, що все можна назвати,

всьому є своя назва.

Хоча насправді як можна назвати ніч?

Як можна назвати небо?

Що я тобі тоді читав?

Друга дуїнянська Рільке, як словник

розгублених, але впертих. Як можливість

показати на прикладі ангелів та бісів

механізм народження любові, структуру

її появи, логіку її постання в повітрі.   

Щоби потім сміятись і згадувати,

пам’ятаєш, — говорити, — дивне й таке доречне

звучання другої дуїнянської, якого вистачило,

аби ти залишилась, аби повірила,

аби не сумнівалась?

Хімія дотиків, не пояснена поетами.

Дотик до шкіри, ніби дотик до прапора –

відвага сповнює тих, хто не боїться зіткнутися з перепоною,

відвага й покора, оскільки нічого не пояснено,

нічого не зрозуміло, але є зерна закоханості,

й вони проростають крізь обладунки. 

Смілива спроба – взяти поезію як універсальну

мову, як систему оповіщень для тих, хто

пробує називати повітря повітрям і дихання диханням.

Поезія як спів у будинку, який горить. 

Навіть якщо ми не здатні зупинити вогонь –

вогонь також не здатен зупинити нас.

І ангели Рільке – нічні пасажири,

сповнені сумнівів і сум’яття –

обіймаються ніжно, перш ніж назавжди

рушити в подорож,

і доки звучить ця елегія – я знаю – ти не підеш,

ти будеш зі мною,

і нічого не станеться,

нічого не надламається

в цьому світі. 

Ми ж не можемо знати, що залишиться з цієї пори,

що ми побачимо, озираючись згодом,

що для нас буде важливим.

Але поки що смерті так багато,

так невиправно багато,

і ми змагаємося в цьому дивному занятті –

співати до темряви, співати до глибини,

вірити в те, що внутрішня побудова вірша,

мов побудова стебла, дає нам право й далі

говорити про світ, як про місце надії,

коли складність простого, прозорість тьмяного

сприймаються нами як прояв доцільності,

як виправдання гніву,

як пояснення відчаю,

як передумова любові. 

І нічого не заперечиш потому.

Нічого не скажеш.

Мова, наче ріка – сама собою наповнюється,

сама на себе не схожа.