асфальт ще не клав на стаціонар такого розбомбленого снігопаду.
кожна сніжинка, ніби відірваний тромб, закупорює поле,
дорогу й блокпост, який є вінцем творіння війни, символом пату.
цей ландшафт, якщо не вбиває на місці, то опромінює болем.
солдати перемигуються спецзнаками, тому місцевість — німа.
в повітрі висить ентропія, утворена з артилерійських снарядів.
вчора вивезли камаз двохсотих, навіть Бог не встиг записати імена.
сьогодні з цього приводу в Мінську — чергова, трьохсота нарада.
про героїв кажуть, що їхнє життя — це не тільки те, що збулося.
змерзлий голодний собака злизує плями крові, ніби сліди пророка.
смерть спадає на очі, немов пасмо чорного неслухняного волосся.
вдалині пролунала автоматна черга, як розмова, коротка.
легені епохи судомно хапають повітря, ніби їй перетисли горло
військовим взуттям і наказують здати усі свої напрацювання:
відкриті кордони, одностатеві шлюби, шарудіння
в кінотеатрі,
тут у пенсіонера і немовля однаковий вік, знак дорівнює. куля здатна
випрямити пульс, випрасувати зім’яту кардіограму, звести до нуля.
час переміщається перебіжками, відсиджується у попередніх датах,
а в годинники запускає ілюзію цокання, ідентичний муляж.
зараз точно триває останнє століття, де я живу, воно — мій обрій.
тупо,
ніж місцевим, які, мов насінини, вже можуть пускати корінь
з підвалів, звідки не вилазять тижнями. там трохи тихше.
та невідомо, де більше переживань. страх — це міра емпатії.
від жахливих новин у волонтерів, як від кулеметної черги,
трясуться руки. кількість життів — цифра, яку розіграють у партії.
сніг, цей суцільний тромб, засипає таку арифметику щедро.
ридає кілька поколінь по обидві сторони наших зачать.
ридає небесний хор над небом Донбасу, над блокпостами з крові.
ніякі слова не закінчують страждань, не передають, не звучать…
просто ставлю свічки за упокій, та, все ж, більше за здоров’я.
Дивіться й інші пости за темою: Коробчук, вірші
Немає коментарів:
Дописати коментар