Нові вірші Сергія Жадана

Фото з сайту booooooom.com

Плейєр
Саша, тихий п’яниця, езотерик, поет.
Ціле літо просидів у місті.
Коли почались обстріли – здивувався,
став дивитися новини, потім кинув.
Ходить містом, не вимикаючи плейєра,
слухає різних динозаврів,
натикається на спалені машини,
на розірвані тіла.

Нам залишаться від цілої історії,
від світу, в якому ми жили,
слова та музика кількох геніальних
чоловіків, що марно намагалися нас
усіх застерегти, намагалися щось пояснити,
але нічого не пояснили, нікого не врятували,
лежать на цвинтарях,
і з їхніх геніальних грудних кліток
ростуть тепер квіти й трава.
Більше не лишиться нічого –
лише музика, лише спів, лише голос,
що примушує любити.

Можна ніколи не обривати цю музику.
Слухати космос, заплющивши очі.
Думати про китів у нічному океані.
Більше нічого не чути.
Більше нічого не бачити.
Більше нічого не відчувати.
Окрім запаху, звісно.
Окрім трупного запаху.

Капелан
Ігор, капелан, тридцять років,
але не голиться, щоби виглядати дорослішим.
Всі хочуть виглядати дорослими, серйозними.
Тим більше в тридцять.
Вік, в якому можна загубитись.
Небезпечний вік. Навіть для капелана.

Дивно сповідувати чоловіків,
які так уперто й послідовно порушують усі
господні приписи. Обпалюють шкіру об розпечений
метал, обпалюють губи тютюном, курять
на вітрі, оглушені, розгнівані.
Недопалки летять у мокру траву –
хрестики, іконки, мастило під нігтями,
вимикають телефони,
йдуть до сповіді.

Розповідають йому свої секрети, діляться бідами.
Він би вже й не слухав цього всього, але що має робити.
Кожен гріх – ніби камінь із морського побережжя.
Розгнівані чоловіки кладуть йому ці камені в долоню –
кожен свій теплий камінь, довго ношений у кишені.
В нього вже повні торби цього каміння,
він уже ледве волочить його за собою.
А вони все приходять і приходять,
приносять свої камені,
передають йому,
ніби щось найголовніше.

Постійно, вже стільки днів.
Докурюють, жартують, стають у чергу,
бояться не встигнути.

Всі встигнуть.
Ніхто не запізниться.

Носоріг
Пів року вона тримається.
Пів року розглядає смерть,
як носорога в зоопарку –
темні складки,
важке дихання.
Боїться, але не відводить погляду,
не заплющує очей.

Страшно, дуже страшно.
Так і повинно бути.
Смерть страшна, вона лякає.
Страшно відчувати сморід червоного місяця,
страшно дивитися, як робиться історія.

Пів року тому все було цілком інакше.
Пів року тому всі були іншими.
Нікого не лякали зірки,
що падали до водосховищ.
Нікого не насторожував дим,
що підіймався з розламів у чорному грунті.

Серед нічної вулиці,
серед гамору та вогнів,
серед смерті й любові
вона заривається обличчям йому в плече,
б’є його відчайдушно кулаками,
плаче, скрикує в темряві.
Я не хочу, каже, всього цього бачити,
я не можу все це в собі носити.
Навіщо мені стільки смерті?
Куди мені її дівати?

А куди дівати смерть?
Носити її за спиною,
мов циганське дитя –
ніхто не любить його,
і воно нікого не любить.
Любові так мало,
любов така беззахисна.

Плач і розбивай темряву своїми теплими руками.
Плач і не відходь від нього ні на крок.
Світ ніколи не буде таким, як раніше.
Ми нізащо не дозволимо йому
бути таким, як раніше.

Все менше освітлених вікон на холодній вулиці.
Все менше безтурботних перехожих
коло вітрин магазинів.
В пекельній осінній пітьмі остигають поля і ріки.
Загасають під дощем багаття.
Замерзають серед ночі міста.

Сергій Жадан, жовтень 2014.