юначе, дивись, як графітовим кінчиком пише у небі літак.
як розлого в полях дрімає білий ведмідь зими.
освіти ці всі образи так, щоби будучи у літах
озиратись й радіти, що це прожили саме ми.
як розлого в полях дрімає білий ведмідь зими.
освіти ці всі образи так, щоби будучи у літах
озиратись й радіти, що це прожили саме ми.
як бігли у піднебесному полі, розтріпані, ніби волосся.
як обіймалися із усіма солдатами на пероні.
як на світанку знаходили світло, таке кровоносне.
усі ці неписані вірші: такі паперові, такі переломні.
як обіймалися із усіма солдатами на пероні.
як на світанку знаходили світло, таке кровоносне.
усі ці неписані вірші: такі паперові, такі переломні.
кинь у поштову скриньку конверт й прочитай через двадцять.
наше життя це лист, який пишемо до самих себе.
«привіти собі! не хворієш? як діти? давай, озивайся».
почерк такий пульсаційний, як зябра, гострий, як ребра.
наше життя це лист, який пишемо до самих себе.
«привіти собі! не хворієш? як діти? давай, озивайся».
почерк такий пульсаційний, як зябра, гострий, як ребра.
юначе, послухай, як шумно дощем тобі аплодує небо.
овації ці вмиротворені, сльози з очей від дикої прухи.
бо ти – пульсаційне, мов зябра, життя, гостре, мов ребра.
у нас із тобою воно одне, повторюй за мною ці рухи.
овації ці вмиротворені, сльози з очей від дикої прухи.
бо ти – пульсаційне, мов зябра, життя, гостре, мов ребра.
у нас із тобою воно одне, повторюй за мною ці рухи.
виводь графітовим кінчиком літери серед паперу білого.
виводь нас на чисту воду, дихай в обличчя світові.
я скоро від себе отримаю лист, від давно постарілого.
я вже писав йому тричі, поки усе без відповіді…
виводь нас на чисту воду, дихай в обличчя світові.
я скоро від себе отримаю лист, від давно постарілого.
я вже писав йому тричі, поки усе без відповіді…
юначе, дивись, як графітовим кінчиком пише у небі літак.
як спокійно в полях пасеться прозорий олень зими.
освіти ці всі образи так, щоби будучи у літах
озиратись й радіти, що це прожили саме ми.
як спокійно в полях пасеться прозорий олень зими.
освіти ці всі образи так, щоби будучи у літах
озиратись й радіти, що це прожили саме ми.
List do siebie siedemnastoletniego
ВідповістиВидалитиPatrz, junaku, jak po niebie grafitowy ołówek lata
jak rozłożył się w polach biały niedźwiedź zimy.
rozświetl te wszystkie obrazy tak, żebyś kiedyś, po latach
obejrzał się i cieszył, że to przeżyliśmy właśnie my.
jak biegliśmy po podniebnym polu jak włosy rozpuszczeni
jak ściskaliśmy wszystkich żołnierzy na tamtym peronie
jak świtem znajdowaliśmy światło przez żyły roznoszone
wszystkie nienapisane wiersze: takie papierowe, takie przełomowe.
wrzuć do skrzynki na listy kopertę, przeczytaj za lat dwadzieścia,
nasze życie to list, piszemy sami do siebie
„Cześć ja! Jak zdrowie? Jak dzieci? Weź się czasem odzywaj”
pismo pulsuje jak skrzela, krój liter ostry jak żebra
Posłuchaj, junaku, jak szumi, krople deszczu biją ci brawo
te owacje są takie kojące, łzy w oczach z tej dzikiej radości
bo ty – pulsujesz jak skrzela, a życie ostre jak żebra,
naśladuj moje ruchy, razem jesteśmy w nim gośćmi.
prowadź grafitowy ołówek po kartkach papieru białego
prowadź nas na czystą wodę, oddychaj prosto w twarz świata
niedługo dostanę od siebie list, dawno postarzałego
pisałem do niego trzy razy, na razie bez odpowiedzi.
Junaku, patrz, jak po niebie grafitowy ołówek lata
jak spokojnie w polu pasie się biały jeleń zimy,
rozświetl te obrazy tak, żeby kiedyś, po latach
obejrzał się i cieszył, że to przeżyliśmy właśnie my.
Dziękuję bardzo!
Видалити