Плащі були темні, гумові. Висіли при вході, на вішаку. Ніби закривали одне одного від чужих. Як мертві птахи, повішені кимось парою. Коли ми зайшли, відразу їх зауважили, хтось полохливо мотнув головою, інші засміялись. Всім було трішки незвично, ніяково, тому всі нервували. Дорослі озирались, осудливо на нас дивились, проте не порушували загальної мовчанки. Дорослі теж не знали, як поводитись, тому переважно мовчали. Але все ж таки мусили щось робити, тому десь тихо радились, десь ділились новинами, пропонували допомогу. З нами говорили пошепки й мало, так мовби оберігали нас незнанням, наче хотіли убезпечити нас від чого. Така собі зверхність дорослих, які воліють нести самотужки сумнівний досвід дорослішання, досвід утрати ілюзій, досвід розчарування. Важкий і солодкий тягар можливостей, коли ти знаходишся в тій точці життя, де досяжним є все, на що ти спроможний. Тягар дорослих чоловіків і жінок, що оберігають своїх дітей від власної дорослості. Ми стояли між них, між своїх дорослих, ніби в їхній тіні, в тісному приміщенні, яке пахло чужим життям. І ось чуже життя мало запах гумових плащів.
Поступово, один за одним, ми виходили на вулицю, вибираючись поміж барвистих суконь і темних піджаків, лишаючи за собою відчуття чогось, до чого пізніше все одно доведеться повернутись. Так ніби нам натякнули на щось грізне й неуникненне, на щось, що так чи інакше є частиною великого світу, але до певного часу нас не стосується, а отже й перейматися ним завчасно не варто. А що, поза цим усім, нас стосувалося? Літнє надвечір’я, яке можна було розгледіти й відчути в обідньому сонячному палі, зелень, яка ховала в собі стільки мороку, що його ставало потому на всю літню ніч, високе й нерухоме повітря, в якому настоювалось літо того року. Збившись до купи, ми говорили про речі, яких не було в світі, в якому ми щойно опинились – світі дорослих і самотніх людей. Сонце зрушувало тіні, ставило все на свої місця. Світ знову видавався зробленим зі світла та повітря, з вологи, зелені і сухого літнього ґрунту. Світ був дивним, але зрозумілим. Він складався з безтурботності тих, хто ще нічого не знає, з легкості позбавлених гіркоти, з перспективи людей, які ще нічого не втратили, які не мають цього досвіду – досвіду втрати, досвіду розлуки.
Двері з дому прочинились, на ґанок вийшла чиясь мама, покликала нас досередини. Ми – зграя школярів, майже цілий клас – враз урвали розмови та сміх, напружено рушили в дім. Сходи, коридор, гумові плащі. Дорослі розступились, пропускаючи. Ми боязко пройшли до великої кімнати, стали довкола домовини. На небіжчика дивитись було страшно, тому всі відводили очі, дивились убік. Схоже було, що старшим це не подобається, вони ніби натякали нам, що смерть потребує уваги, не можна її ігнорувати, не можна дивитися повз неї. Ми це відчували, долали страх, підіймали очі на померлого. Обличчя його дивувало й відштовхувало, смерть порушила риси, поглибила ледь помітно зморшки і злами вилиць. В обличчі цьому була лише смерть, ніхто з нас не знав як на неї реагувати. В дитинстві смерть – це те, що ти знаєш найменше. Дитинство сформоване таким чином, аби смерті в ньому не було місця, аби вона там почувалася зайвою. А тут ми стояли й дивились на старого чоловіка, який лише рік тому чогось нас навчав у шкільній майстерні, учив користуватись таємними металевими інструментами, робити дерев’яні меблі, стояв поміж нас, щось пояснював – надто старий, аби бути для нас своїм, надто суворий, аби ми могли йому відкритись, аби могли повірити. Потім він десь зник, і ось нині, посеред літа, батьки зібрали нас, наш клас, привели попрощатись із ним, привели його показати – зі знаком смерті, зі знаком розпаду. Літній прогрітий дім, темні речі небіжчика та його дружини, яка померла ще раніше, великі дерева, що стояли при вікнах. За деревами тяглося небо, з хмари, птахами і протягами, з сонячними відблисками і ледь відчутними тінями. На обрії стояло спекотне марево, за ним проглядався правий високий берег ріки. Все найцікавіше починалося саме там – на тому березі, за тим маревом, потойбіч полудня. Починався вечір. Починалося доросле життя. Смерть ставала ближчою.
Обговорення ()