Сергій Жадан – Зима

* * *
Прифронтове місто напередодні Різдва.
Всі йдуть до церкви, ніхто не знає слова.
Повторюють за втомленими панотцями.
Плачуть за самогубцями та мерцями.
Сніг чорніє, ніби відрубана голова.
Марія співає з сиротами та вдівцями.

Церква робить нас схожими на дітей –
що нам потрібно ще, крім добрих вістей?
Співаймо псалми, змагаймося з сатаною,
слухаймо вовче виття зими за спиною.
Б’ють гармати в степу, господиня кличе гостей.
Сонні воли прокидаються за стіною.

А смерть чекає на вулиці, знає де ми стоїмо,
вичікує, не поспішає, коментує святе письмо,
коментує безрадісно апостольські теплі послання,
їй здається, що в діях апостолів надто багато вагання,
а в нашій вірі, здається їй, замало тепла.
На вашу любов, - говорить, - не вистачає зла.

Стоять із псалтирями в руках старійшини й мудреці,
за ними полковники з шрамами на лиці,
писарі, джури, гармаші, піхотинці,
стають до гурту, але опиняються наодинці,
запеклі прапороносці, поважні бійці,
стоять чекають при вівтарі, мов на трамвайній зупинці.

Радіють селяни, прийшовши з довколишніх сіл,
міщани теж радіють з останніх сил,
радіють дяки, лірники та бандуристи,
співають внизу мироносиці, співають вгорі хористи.
Гості сідають повагом за святковий стіл.
Не потрапляють у ноти штрафники і штабісти.

Хто з вас вціліє цієї зими, чоловіки?
Хто з вас вийде з того боку ріки?
Хто впаде на снігу, хто піде під кригу,
годувати плоттю своєю замерзлу рибу,
поїти кров’ю своєю солончаки,
відбиватись луною в дзвінкому пташиному крику?

А смерть чекає в полі, не заходить у дім,
і до смерті підходить хлопчик, і говорить, - ходім,
ходім, покажу тобі наші статки й комори,
у мене, - говорить, - немає страху і немає покори.
Бачиш, скільки світла в цім просторі золотім?
Стане на всі пташині гнізда й зміїні нори.

…Їх тут стільки стоїть – радісних і сумних.
Але доки вона теж стоїть поміж них,
доки вона співає разом із ними –
з усіма радісними, усіма сумними:
смерті немає, немає нещасть і лих.
Горять вогні,
засинають тварини,
тривають зими.

* * *
Чорна, ламана, зла, зимова
тиша, як смерть, стоїть за дверима.
З цієї зими залишиться мова –
та, якою ти говорила.

Їй ще приписуватимуть усі біди.
Її ще розтягуватимуть на цитати.
Я буду просто її любити,
буду просто її пам’ятати.

Пам’ятати небо з його висотою,
пам’ятати міста, сполохані криком.
Історія буде зрозумілою і простою,
якщо ти її сам наповнював сміхом.

Пам’ятати сніг у тебе на віях,
пам’ятати сонце – різке, мов опік.
Діти, що народяться по таких сніговіях,
будуть пізнавати цю землю на дотик.

Будуть пізнавати на смак її воду,
будуть пізнавати колір її пшениці,
любитимуть її навіть за посухи та негоду,
любитимуть її навіть за госпіталі та в’язниці.

Пам’ятати холод, що в’їдався під нігті,
пам’ятати жар, що сушив гортані,
пам’ятати рухи твої опівнічні –
легкі, недовірливі, останні.

Діти, що народяться під такими зірками,
і яких називатимуть іменами загиблих,
говорячи зі злодіями та ворогами,
вкладатимуть мудрість у кожен свій видих.

Так, ніби до них не було смерті,
так, ніби за ними немає люті.
Будуть упевнені та уперті,
будуть пам’ятати всі речі забуті.

Пробиватимуть шлях у нічних завіях,
долатимуть перешкоди й завади.
У тебе вийде, спробуй, навчи їх
любити, вірити і пам’ятати.

Пам’ятати все, що несли з собою,
чорну траву під ламкими снігами,
небо над випаленою головою,
землю під втомленими ногами.

Сергій Жадан, лютий 2015 року.

Читайте також:
Сергій Жадан – Сніг
Сергій Жадан – Добре, добре, знищуй листи
Сергій Жадан – Шпигун