Чеслав Мілош
Пісенька про кінець світу
У день кінця світуБджола кружляє над квіткою настурції,
Рибалка лагодить блискучу сіть,
Скачуть у морі веселі дельфіни,
Молоді горобці чіпляються за ринву
І вуж має золоту шкіру, як і повинен мати.
У день кінця світу
Жінки йдуть полем під парасольками,
Пияк засинає собі на газоні,
Перекрикуються на вулиці продавці зелені
І човен із жовтим вітрилом підпливає до острова,
Звучання скрипок лунає в повітрі,
І відчиняється зоряна ніч.
А ті, що чекали блискавиць і громів,
Розчаровані.
А ті, що чекали знаків і архангельських труб,
Не вірять, що вже починається.
Доки сонце й місяць угорі,
Доки джміль навідує троянду,
Доки народжуються рожеві немовлята,
Ніхто не вірить, що вже починається.
Лише сивочолий старий, котрий міг бути пророком,
Але не є пророком, бо має інші заняття,
Говорить, підв’язуючи помідори:
Іншого кінця світу не буде,
Іншого кінця світу не буде.
Пісня обивателя
Камінь із дна, що бачив висихання морівІ мільйон білих риб, які тріпотіли в муках —
Я, бідний чоловік, бачу тьму оголених людей
У неволі. Бачу краба, який годується їхнім тілом.
Я бачив занепад країн і загибель народів,
Утечу королів та імператорів, міць тиранів.
Можу розповісти нині, цієї миті,
Що однак — існую, хоча все гине,
Що краще живий пес, аніж мертвий лев,
Як мовить Писання.
Я, бідний чоловік, сидячи на холодному стільці,
із заплющеними очима,
Зітхаю і думаю про зоряне небо,
Про неевклідовий простір, про амебу, що розмножується,
Про високі гнізда термітів.
Доки ходжу — сплю, коли засну — з’являється дійсність,
Біжу гнаний і залитий потом
Площами міст, котрі відносить яскрава зоря,
Під мармуровими уламками розвалених брам
Торгую алкоголем і золотом.
А хоча стільки разів уже був так близько,
Діставався серця металу, духу землі, вогню та води,
І невідоме відкривало своє лице,
Як відкривається спокійна ніч, відбита в потоці.
І вітали мене дзеркальні міднолисті сади,
Які гаснуть, коли їх торкаєшся.
І зовсім близько, за вікном, оранжерея світів,
Де малий хрущ і павук є однаковими планетами,
Де, мов сатурн, палає мандрівний атом,
А женці підносять до уст холодний глек
Серед пекучого літа.
Хотів саме цього й більш нічого. Наприкінці,
Як старий Гете стати перед лицем землі
Й розпізнати її, й примирити її
З працею, піднесеною, як лісова фортеця
Над рікою мінливих світел і нетривких тіней.
Хотів саме цього й більш нічого. Тож хто
Винен? Хто зробив так, що мені відібрано
Молодість і зрілий вік, що приправлено
Жахом мої кращі роки? Хто,
Ах, хто винен, хто винен, о Боже?
І думати можу лише про зоряне небо,
Про високі гнізда термітів.
Кав’ярня
З того столика в кав’ярні,Де в зимові полудні сяяв сад в інеї,
Лишився я один.
Міг би туди увійти, якби захотів,
Й вистукувати пальцями в зимовій пустці,
Викликаючи тіні.
Імла зимова на шибі та сама,
Але ніхто не ввійде.
Жменя попелу,
Пляма гнилизни, присипана вапном,
Не здійме капелюха, не промовить весело:
Ходімо вип’ємо.
З недовірою торкаюсь холодного мармуру,
З недовірою торкаюсь власної руки:
Це все є, і я є в здійснених діях,
А вони замкнуті на віки віків
У своєму останньому слові, в останньому погляді.
І далекі, як імператор Валентиніан,
Як вожді масагетів, про яких невідомо нічого —
Хоч минув ледве рік, два чи три роки.
Можу ще бути лісорубом у лісах далекої Півночі,
Можу промовляти з трибуни чи зняти фільм
У спосіб, для них незнаний.
Можу відчути смак фруктів із океанських островів,
І мати своє фото в одязі другої половини століття.
А вони вже назавжди як погруддя в жабо та фраках
З монструальної енциклопедії Ларусса.
Але часами, коли вечірня зоря прикрашає дахи бідної вулиці,
Заглядаюсь у небо — й бачу там, поміж хмар,
Хиткий столик. Кельнер крутиться з тацею,
А вони дивляться на мене, вибухаючи сміхом.
Бо ще не знаю, як це — гинути від жорстокої людської руки.
Вони знають, вони добре знають.
Передмістя
Рука з картами падаєВ пісок гарячий,
Сонце вибілене падає
В пісок гарячий.
Фелек банкує, Фелек тасує,
І блискіт пронизує колоду,
Пісок гарячий...
Зламана тінь труби. Дрібна трава.
Далі місто відкривається кривавою цеглою.
Руді завали, дріт сплутаний на зупинках.
Кузова заржавілого сухе ребро.
Зблискує кар’єр.
Пляшка порожня закопана
В пісок гарячий,
Крапля дощу упала
В пісок гарячий.
Янек банкує, Янек тасує,
Граємо й линуть липні і травні,
Граємо рік, потім другий, потім четвертий,
І блискіт крізь чорні сиплеться карти
В пісок гарячий.
Далі місто відкривається кривавою цеглою,
Самотня сосна за єврейським будинком,
Сипучі піски, рівнина аж до кінця.
Вапняний пил, котяться вагони,
А у вагонах чиясь скарга вискімлена.
Візьми мандоліну, на мандоліні
Все це зіграєш
Ех пальцем по струнах.
Чудова пісня,
Безплідне поле,
Випито склянку,
Більше не треба.
Глянь, йде із міста дівча веселе,
Легкі черевики, підстрижена гривка,
Давай, хороша, побався з нами.
Безплідне поле,
Заходить сонце.
Бідний поет
Перший порух є співом,Вільним голосом, що наповнює гори й долини.
Перший порух є радістю,
Але вона лишається відібраною.
І коли роки змінюють кров,
А тисяча планетарних систем народилась і згасла в тілі,
Сиджу, підступний і розгніваний поет,
Зі злісно примруженими очима,
І, зважуючи в долоні перо,
Обдумую помсту.
Відкладаю перо, воно пускає пагони та листя, покривається квітом,
А запах його безсоромний, бо там, на реальній землі,
Такі дерева не ростуть і зневагою є
Принесений знедоленим людям запах того дерева.
Одні ховаються в розпач, солодкий,
Як міцний тютюн, як склянка горілки, випита в годину втрати.
Інші мають надію нерозумних, рожеву, як еротичний сон.
Ще інші знаходять спокій у сліпому поклонінні вітчизні,
Що може тривати довго,
Хоча ж не набагато довше, аніж триває дев’ятнадцяте століття.
Але мені дана цинічна надія,
Бо від часу, як розплющив очі, не бачив нічого, крім пожеж і різанини,
Окрім кривди, принижень і смішної ганьби марнославців.
Дана мені надія помсти іншим і самому собі,
Оскільки був тим, хто знав,
І не отримував для себе з того жодної користі.
У Варшаві
Що робиш на руїнах соборуСвятого Івана, поете,
Цього теплого весняного дня?
Про що думаєш тут, де вітер,
Від Вісли віючи, розвіває
Червоний пил згарищ?
Присягав, що ніколи не будеш
Жалобним плакальником.
Присягав, що ніколи не торкнешся
Великих ран свого народу,
Щоби не перетворити їх на святість,
Прокляту святість, що переслідує
Нащадків через віки.
Але той плач Антигони,
Яка шукає свого брата,
Щось, чого не можна
Витримати. А серце
То камінь, що в ньому, ніби комаху,
Замкнуто темну любов
Найнещасливішої землі.
Не хотів любити так,
Не було це моєю метою.
Не хотів співчувати так,
Не було це моєю метою.
Моє перо легше
За перо колібрі. Цей тягар
Мені не під силу.
Тож як маю мешкати в країні,
Де нога чіпляється за кості
Непоховані найближчих?
Чую голоси, бачу посмішки. Не можу
Нічого написати, бо п’ятеро рук
Хапають моє перо
І вимагають писати їхню історію,
Історію їхнього життя й смерті.
Чи ж для того створений,
Аби лишатись жалобним плакальником?
Я хочу оспівувати свята,
Радісні гаї, до яких
Приводив мене Шекспір. Лишіть
Поетам хвилю радості,
Бо згине ваш світ.
Божевілля жити без усміху,
Й повторювати два слова,
Звернені до вас, померлі,
До вас, чиєю участю
Мала бути радість
Учинків, думки й тіла, пісень, бенкетів.
Два вцілілих слова:
Правда і справедливість.
(Краків, 1945)
❦
Обговорення ()