На виїзді з Харкова в бік Чугуєва – блок-пост. Автоматник ліниво розглядає автомобілі, що в’їжджають до міста. Чорного кольору нова зброя, мішки з піском, що відразу додають ситуації додаткової напруги, яка, втім, нічим не підтверджується: сонячний ранок, свіжа зелень, придорожні населені пункти тонуть у білому квіті дерев. Вздовж траси передвиборна агітація кандидатів у президенти. Багато Добкіна. В Києві його біг-борди старанно заливають зеленкою. Тут не чіпають.
Міліціонери на сині сорочки одягають бронежилети. Вони самі підказують, куди в разі чого стріляти. Очевидно, що не в бронежилет.Чугуївські міліціонери на свої сині сорочки одягають бронежилети. Іван, мій знайомий, дивиться на все це з неприхованою іронією. «Вони самі, - говорить, - підказують, куди в разі чого потрібно стріляти. Очевидно, що не в бронежилет». За Чугуєвим ми звертаємо з ростовської траси й рухаємося в бік Старобільська. Дорога різко псується – хотілося б із цього приводу поставити кілька питань колишньому губернатору Добкіну, але тут, у полях, немає навіть його біг-бордів – претензії висловлювати нікому, лишається повільно та обережно оминати численні ями, ледве котячись розбитою, наче після бомбардування, трасою.
❦
О другій ми маємо бути в Старобільську. О пів на дев’яту – в Луганську. Веземо з собою повен багажник книг. Домовляємось, що на блок-постах будемо говорити російською. Новини про теперішню обстановку на Луганщині ми всі вичитуємо з інтренету, який не так інформує, як лякає. Тож готуємось побачити попереду багато цікавого. Я насправді розумію, що реальність скоріше за все буде різнитися від телевізійної картинки, очевидно все має не такий загрозливий вигляд, проте все одно долучаюсь до розмови про можливі форми й методи поведінки в «неспокійному регіоні».
Відхиляємо лаштунки — Ленін справді висить. Хто б міг подумати.
В Куп’янську переїжджаємо міст. «Ось тут, - пояснюю, - герої «Ворошиловграду» потрапили в корок. Далі головний герой пішов пішки. Ми повторюємо його маршрут». Перед Сватовим дорога розходиться – ліворуч іде на Старобільськ, праворуч – на Лисичасньк. Тут блок-пост виглядає більш переконливо – бетонні плити, мішки з піском навіть на даішній вежі. Близько десяти міліціонерів. Старі потягані «Калашникови» без прикладів. Просять Альону, нашого водія, показати документи. Знаходять якийсь негаразд, справа йде до штрафу, Альона починає нехитро шантажувати, мовляв, везу письменників. Міліціонери пожвавлюються, просять подарувати книжку. Просять підписати «Посту №5». Обіцяють почитати, коли буде вільний час. Як вони це робитимуть, дивуюсь я, вголос чи що? Відпускають, не оштрафувавши. Не знаю, можливо слід вважати це корупцією. На прощання Альона кидає їм «Слава Україні». Міліціонери стримано дивуються, проте без агресії чи роздратування. Загалом якісь вони тут радісні, ніби виїхали на пікнік, на всяк випадок прихопивши з собою кілька автоматів.
В Старобільську на нас чекають місцеві активісти-«майданівці». Ми безсовісно запізнюємось, проте вони все одно чекають. Зустрічаємось із ними у величезному актовому залі, в дореволюційній будівлі. На стінах висять кольорові соцреалістичні полотна з картинками щасливого комуністичного майбутнього – вчені, робітники, інтернаціональна молодь. Іван на око прикидає скільки б ці полотна потягнули на якому-небудь аукціоні. Розмова з літератури швидко переходить на політику. Місцеві скаржаться на нові призначення з Києва, говорять, що до влади прийшли всі «колишні», стверджують, що регіон «зливають». Розповідають, що в місті нещодавно відбувалась виїзна сесія Луганської облради. Депутати пропонували звернутись за допомогою як не до Путіна, то принаймні до легітимної влади, себто до Януковича. Про настрої в місті говорять із неприхованою гордістю – вчора, мовляв, була спроба організувати проросійський мітинг, але мітингувальників відразу ж оточила значно більша кількість «проукраїнськи» налаштованих громадян, «сепаратисти» просто розійшлись. На прощання фотографуємось на тлі сцени. Сцену затягнуто лаштунками. «Сто відсотків, — жартую, — на сцені й далі висить Ленін». Місцеві ображаються, говорять, що такого не може бути. Відхиляємо лаштунки – Ленін справді висить. Хто б міг подумати.
Телефонує мій брат, пропонує зустрітися. В його кума Едіка народився внук, вони святкують, запрошують приїхати. Компанія сидить під деревами, свято в розпалі, з відкритого багажника автомобіля стримлять колонки, лунає музика. В компанії говорять чоловіки, власне, не говорять – перекрикують одне одного: свято триває вже кілька годин, піймати їх на їхній хвилі не так просто. Налаштовані рішуче, виступають проти всіх – проти Києва, проти Яника, проти Путіна. Питають за кого голосувати, лають сепаратистів. Едік – росіянин, його тато був «справжнім ростовським жиганом», його підрізали свого часу просто десь на вулиці. Прощаючись, Едік якось тверезіє й розповідає про свого сина. Він у нього старший лейтенант внутрішніх військ, його підрозділ охороняє нині якусь будівлю в Донецьку. Телефонує щодня Едіку, не знає, що робити. Говорить, що стріляти вони ні в кого не будуть – «ні в тих, ні в інших». Під час майдану підрозділ перекинули до Києва. Вони відстояли день на вулиці, після чого просто розвернулися й пішли. Три дні сиділи в якомусь лісі, без їжі. «Якщо мого сина вб’ють, - говорить Едік спокійно й виважено, - я візьму зброю й піду стріляти. Я мисливець, у мене все є». Прощаємось як давні друзі. Місто, наскільки можна зрозуміти, проти федералізації, хоча ось одному з проукраїнських активістів спалили днями магазинчик. В центрі на деревах жовто-блакитні мітки. На виїзді — вже біло-синьо-червоні.
Проїжджаємо Половинкине. «Батьківщина Івана Світличного», — говорю. Місцеві розповідали, що дошку з його хати збили, а в самій хаті живуть бомжі. На автобусній зупинці виведено фарбою «СЛАВА УРАЇНІ». Схоже, поспішали.
На виїзді з Щастя – блок-пост «сепаратистів»: дві гори автомобільних покришок. Самих «сепаратистів» не видно. Місцеві стверджували, що до вечора «повстанці» зазвичай не зовсім тверезі, тож може просто десь сплять. В Луганську на одній зі стін написано «РОССИЯ, ВПЕРЕД». Жодної іншої «політики» немає – спокійні тихі вулички, мами з дітьми, ніжний вечір, велике рожеве сонце закочується за пагорби.
В центрі на деревах жовто-блакитні мітки. На виїзді — вже біло-синьо-червоні.Льоша, головний режисер театру, тішиться й говорить, що все буде добре, що боятися немає чого. Каже, що за весь цей час до театру лише одного разу приходили двоє, в масках і з автоматами. Льоша припускає, що це якось пов’язано з виставою «Сон» за Шевченком, чимось вона зацікавила бійців. В залі коло 200 людей. Переважно молодь. Наприкінці хтось запитує – як я вважаю, чи читає мене «антимайдан». В іншому кінці залу підривається хлопець і голосно кричить: «Читав, читає й буде читати!». Потім він підходить і просить підписати книгу «Для краснодонського сепаратиста». ««З любов’ю» писати не буду, добре?» — запитую я. Підходить старший чоловік, соває 200 гривень. «Я качав по-піратськи кілька ваші книжки, — пояснює, — то це за всі разом». Після зустрічі Льоша багато й натхненно розповідає про Луганськ, говорить наскільки це місто різниться і від Донецька, і від Харкова, пропонує восени провести тут який-небудь фестиваль. Пояснює наскільки це важливо – робити сьогодні на Сході бодай щось. Насамкінець згадує, як навчаючись у Харкові на театральному, ще наприкінці вісімдесятих чергував ночами під хрестом жертвам Голодомору в молодіжному парку. Я відповідаю, що теж пам’ятаю ці чергування, хоча був тоді зовсім малим. Домовляємось про наступну зустріч. Чи не вперше за останній час, говорячи про плани, ніхто не вимовляє «якщо все буде добре» - й так зрозуміло, що все буде добре.
На виїзді з Луганська черговий блок-пост. Міліціонери мовчки й коротко оглядають багажник.
«Схоже на Грузію, - Альона киває головою в бік бузково-чорних сутінків. — Усі ці гори». «Це терикони», - пояснюю.Алчевськ спокійний і сонний. В квартирі телевізор ловить кілька каналів. Ясна річ, українських.
Обговорення ()